Василь Вовчок

Автор статті – Андрій Будкевич, дослідник українського мистецтва, брендолог, журналіст, член Національної спілки журналістів України.

« Над місцем тим – зелені хвилі гір,
вночі таємне мерехтіння зір… »
мотив з вірша Петра Мідянки.

Якщо людина пізнає шлях, вона пізнає ціль, тому що ціль не наприкінці шляху, а на усій протяжності – в кожному кроці присутня. Бути в дорозі – значить бути біля цілі. Бажано знайти свій шлях. Справа може бути сильно ускладненою, бо хтось скаже : цієї дороги нема на жодній мапі, цю дорогу знайти неможливо, просто йди вслід за кимось. Шлях – це не шосейна траса. Власний шлях більше подібний на політ птаха, він не залишає сліду… Отже, шлях – це стежина, якої не видко. Це не протоптана дорога, ви по ній не йдіть, ступаючи слід в слід, сотень, а то й тисяч інших, тих, що теж в дорозі. Потрібно знайти свій шлях, ніякий інший не підійде. Якщо ви індивідуум, йдіть власним шляхом, живіть своїм життям, займайтеся своєю справою, без якої життя, не життя. Таким чином буття набуде наповненості. Йти треба самому, Шлях поважає одинаків, а не спільноту, самобутність не натовп, у повазі свобода, а не пристосуванство.

***

У далекому босоногому дитинстві Василь гасав по зеленим лукам, звик торувати нові стежки, та був обережним, квіти полонинські потоптати остерігався. Дитяча підсвідомість підказувала : « Один не пройдений шлях, твій ». Неповторні чари українських Карпат не могли не зачепити найтонші струни дитячої душі. Він зростав посеред гірських вершин, стрімких потоків і річок, оточених правічними лісами. Зростав і формувався поруч із людьми, які мали прямий контакт з землею, а вона – матінка годувальниця. Між іншим, прямий контакт із землею, себто, копати – заступом, грабати – граблями, полоти бур’яни – сапою, практикують ченці монастирів Тибету, вважаючи це аж надто серйозним фактором життєдіяльності…

Першим навчителем малювання для Василя був відомий в Ужгороді педагог – Золтан Баконій. У підлітковому віці юнак приймав участь у пленерах для юнацтва і дітей. Тому закономірним став вступ до Одеського державного педагогічного інституту імені К. Ушинського, який успішно закінчив. Фахові дисципліни викладали – О. Лихоліт і К. Ворохта.Прагнув стати художником – педагогом,прагнення збулося… Але найбільше вплинули на творчість Василя Вовчка митці рідного краю : Й. Бокшай. З. Шолтес, А. Кашшай, Е. Контратович, І. Ілько. Художник з душевним щемом пригадує дружні стосунки із знаковим закарпатським живописцем Ернестом Контратовичем, котрий відійшов в інший світ.

Оскільки гори і гориста місцевість займають близько 70% території Закарпаття, тому вони поважно представлені у творчості кожного митця краю. Гори, то невід’ємна частка ландшафту Срібної Землі. Символічно вони споріднені з Небом, це образи абсолютної духовності. Гора як символ присутня чи не у всіх міфах народів світу. Зокрема й тому, що це місце, де проходить вісь Землі. Поетка і дослідниця Марія Чумарна мовить : « Образ Гори як Неба – місце, де живуть душі померлих, світлого ірію, - пронизує всю міфопоетичну картину світу праукраїнців, на ньому основана наша глибока культура. Високі кургани древніх поховань наших предків – це прообрази Неба, піднебесних Гір ». Гори в народних піснях символізують перешкоди, які слід долати. Перейти через гору означає вистояти у випробуванні. Гора оспівується і як доля людська. Вона ж і одна з варіацій « світового дерева », центр світу. В казках символізує перехід з одного царства в інше, це місце де сконцентровані сили. В повір’ях окремих народів « світова гора » має тримірну будову : на вершечку живуть боги, в середній частині – земне царство, в долішній – мешкають духи і демони.

Дитяча залюбленість у гори, водоспади, плаї, полонини, дерева : модрини, смереки, ялини, ялиці, у духмяний аромат полонинських квітів, донині у Василя не минулася, це любов непроминаюча, допоки й віку його. Живопис Василя Вовчка навряд чи можна потрактувати як реалізм класичний, радше, магічний. Відчувається зовні невидима синонімічність з літературними творами письменників взірця – Г. Маркеса, Х. Кортасара, з українських – І. Андрусяка. Можливо,це реалізм мольфарський, адже магія і чари довкілля Карпат не зникають, вони передаються і на полотна митців. До речі, про дерева ; одна з древніх легенд звідомляє, що райське дерево, це насправді людина. По прадавнім уявленням люди походять від дерев і рослин. Дерево – то щось наближене до проміжної форми людини в процесі перетворення, оскільки воно, з однієї сторони, виростає з Першолюдини, а з другої – в кінцевому рахунку перетворюється в людину. Подібну роль відіграє кедр у давньоєгипетській казці про Бате.

Але усе ж таки, завдяки чому так впізнавані роботи закарпатських художників ? Вони сповнені місцевої, автентичної енергетики, поєднаної з традиціоналізмом і фольклором, в найширшому розумінні цих термінів. Збірки казок « Дідо Всевідо », Казки Верховини » ; закарпатські народні пісні, легенди, приказки, вірші, - почуймо поетичні одкровення Петра Мідянки :
« На тебе я чорнило не розлив,
Бо ти іще прекрасна й неповторна,
Твоя жура і смерекова й чорна,
Ти маєш свій Гермон, і свій Хорив ».

І ще :
« Так фіолетово від афин та ожин,
Так синьо – з гладіолусів і неба
І ти єси єдина на потребу,
Допоки в тебе донька є і син ».

А який колоритний місцевий діалект української мови ! Тільки народ володіє здоровим творчим інстинктом у сфері мови, люди освічені часто проявляють себе не найкращим чином. Для створення нового літературного слова, найкращий « гумус » то говірки з різних місцевостей України. Жива людська мова – невичерпне джерело наповнення слів мови літературної. З багатьох картин митця їх герої промовляють саме на місцевому діалекті. Гордістю краю є і сучасні співаки – С. Гіга і І. Попович, їхній спів сповнений елементами фольклору. А звуки трембіт, це загадкова музична мова горянських музик. Василь Вовчок, жодних сумнівів, художник – традиціоналіст. Ось перед нами картина, на якій оживають парадокси природи – « Останні барви літа ». Повсюдно раюють кольори осені, але понад річечкою, котра кудись поспішає, виблискує світло – зеленими відтінками кущ, котрий не піддається осіннім настроям, зеленава прирічкова трава нагадує нам, що осінь непомітно таки вступила у свої законні права.

Цього митця можна зарахувати до кінестетиків, вони говорять мовою почуттів. « Відчувають шкірою », навіть зорові образи усвідомлюють через відчуття. « Заплющу очі, та відчуваю подих гірського вітерця, хоч і звіддаля », - таке сприйняття художника.

Час від часу спалахує дискусія, про важливість, чи навпаки, наявності шкіл малярства в Україні. В 2011 році відомий живописець Закарпаття – Іван Ілько у спогаді – монолозі « Мандрівка на хвилях пам’яті » (публікація в часописі « Артанія », №4, 2011 рік) сам себе запитував : « А ось чи буде в нас у мистецькому Закарпатті наступне покоління ? Сумніваюся… ». До третього – четвертого покоління митців закарпатської школи (класифікація відносна) належать – В. Микита, Ю.Герц, І. Шутєв, І Бровді, І. Ілько. На початку літа цього року гостюючи у заслуженого художника України Івана Ілька, нагадав йому слова сказані в тій публікації, він усміхнувся, після невеличкої паузи промовив : « Щодо наступної генерації митців нашої школи…, то назву- Василя Вовчка, він сильний пейзажист, ще є кілька імен… ». М. Берец, А. Ковач, деякі інші, по своєму продовжують і розвивають засади і традиції закарпатської школи малярства.

Видатний письменник Сомерсет Моем у своєму щоденнику із зворушливою щирістю перелічує усі книжки, на яких він вчися письменницькій майстерності, то хіба – що зарозумілі персони заявляють зухвало, нібито нічим не зобов’язані старшим поколінням літераторів, чи митців. Дуже красномовною є думка про родинну єдність довкілля карпатського краю і місцевих живописців, народного художника України, академіка В. Гуріна : « …Разом з Іваном Ільком працював в Карпатах. Він брав чисті, сині фарби, фіолетові – і все виходило добре, перед очима поставала картина Карпат. Я використовував складні кольори, сріблясті і т. д. – і в результаті було щось сіре, невиразне. Очевидно, Іван краще за мене розуміє природу Карпат… Те, що пишеш, маєш глибоко й тонко відчувати ». (З інтерв’ю народного художника України, академіка мистецтв України – В. І. Гуріна часопису « Образ М », №3, 2013 рік).Так могла висловитися , стисло і глибинно, тільки видатна людина…

Останніми роками художнику поталанило двічі відвідати Італію. Вражень повний лантух ! Розповідає пан Василь : « Маю добру зорову пам’ять , наче відеокамера. Можу навіть малювати по пам’яті. Зорові спогади переглядаю як ретроспективний фільм ».

Дорога в Італію автомобільним транспортом пролягає через Угорщину, потім Словенію. Ці країни, хоч і з різними мовами, та непогано знайомі багатьом закарпатцям, в чомусь і не зовсім чужі. « Італія, то зовсім інакші краєвиди, милозвучна мова, її хочеться вивчити. Вздовж траси наче вартові стоять сосни з високими кронами на вершечку, кипариси. Ось ми у Венеції, я пив очима красу довколишню. Кажуть, там вода смердить, то неправда. Вода пахне рибою і морем. Вузенькі вулички,човни, як водяні таксі. Хочеться затриматися, пожити там, і малювати довго – предовго », - такі думки в митця від мандрів Італією. Ще один шматок італійських споминів : « Подорожувальники з різних країн світу зичливі, не розуміють один одного, та приязні, всі вони приїхали побачити Італію на власні очі. Співають гондольєри. Згодом прямували на південь країни,проминули Болонью, Ланчано, завітали до курортних містечок. Пальми ростуть на вулицях, стара бруківка, будиночки викладені з живого каменю, навіть обшарпані стіни не дратують… ». Завершальна частка спогадів про велике місто світу – Рим.

« Грандіозне місто. Фонтан Треві з скульптурами, колона Траяна, дорога до Колізею, Ватикан, собор святого Петра, небачена велич, неймовірно ! Побачив і запам’ятав багато що, а малюватиму те, що найбільше схвилювало. Пишучи картини на італійську тематику, певним способом долучаєшся до культури Старої Європи. Не тільки ландшафти інакші, колористика відмінна від нашої. Там немає такого колірного ряснобарв’я, панують м’які, пастельні тони, блідо – жовті, світло – сірі відтінки. Я дивився на оточуючий світ очима здивованої дитини, намагаючись віднайти красу у кожній деталі побаченого, у незначній дрібниці… ».

***

Василь Вовчок живе у злагоді з Природою, а жити в гармонії з нею, означає бути з довкіллям одним цілим. Мандрівка в найглибшому розумінні слова і є метою. Мандри – то і є мета. Подорож по життю, чи життя – як подорож…
Традиція, то сакральний світ, з характерною для нього трансцендентністю, ієрархічністю, він протиставляється теперішньому, декадентському, з плебейсько – споживацькими настроями і бажаннями. Традиційним являється і розуміння, - віднайти Велику Скіфію можна тільки на землі батьків і дідів. Кожна подорож завершується на порозі домівки, звідтіля і розпочинається. Вдома таки найкраще..

Його картини мають художню і естетичну цінність ? Звісно що так, отже, вони двері у окремішній світ митця, і не шукаймо чогось іншого. Насолоджуймося роботами Василя Вовчка, вони приносять радість, хіба цього мало...