Інтерв’ю

Розмова з Ольгою Пілюгіною

01-06-2016

Автор: Володимир Білик

Про працю, етику та майбутнє килимарства

Ольга Пілюгіна – одна з найвідоміших українських майстринь-килимарок. Її роботи виставлялися в багатьох країнах світу. Дослідники вважають її діяльність однією з рушійних сил українського мистецтва килима. Представниця славної мистецької родини Пілюгіних, вона не тільки зберігає мистецькі традиції килимарства, але й розвиває його в несподіваних напрямках. Її роботи використовують традиційні українські символи, модернові композиції та сучасне почуття форми.

Цього року, в межах «Сонячного Великодня» в Центрі Української Культури та Мистецтва експонувалася добірка її робіт. Власне, до виставки й готувалася ця розмова. Але за час підготовки, вона вийшла далеко за межі теми виставкового проекту та несподівано охопила набагато більше від запланованого. Для мене, як інтерв’юера, ця розмова стала одним з найбільших викликів. Тому, пропоную вашій увазі велику та непересічну розмову з Ольгою Пілюгіною.

***

Володимир Білик: Добігає до завершення виставка «Сонячний Великдень-2016». В її межах були експоновані Ваші роботи. На Вашу думку, чи вписалася вони в загальний тон виставки?
Ольга Пілюгіна: Цілком. Мені дуже сподобалася виставка. Я була вражена тим, наскільки насиченою була експозиція – дуже багато учасників, цікаві, різнопланові роботи. До того ж, серед учасників було багато моїх знайомих, тому виставка стала для мене ще зустріччю з друзями. Щодо моїх робіт, гадаю, вони вдало вписалися в цей проект. Я добирала теплі, сонячні роботи із характерним символізмом, що перегукується з іншими формами. Здається, все склалося найкращим чином.

ВБ: Що дала Вам підготовка до виставки? Взагалі, факт експонування добірки робіт – як це впливає на Вашу подальшу роботу?
ОП: Кожна виставка є підсумком. Це можливість належним чином побачити власні роботи. У майстерні занадто мало простору, а в залі я можу глянути на них з різних відстаней. Це дає змогу проаналізувати мої твори, зробити певні висновки та визначитися з тим, куди рухатися далі. Це надихає, це крок вперед. Інший важливий момент – кожна виставка так чи інакше несе килимарство в маси. Та й спілкування з глядачем часто дає несподівані відкриття.

ВБ: Ви представили на виставці декілька нових робіт. Розкажіть трохи про них.
ОП: Я представила серію під назвою «Великдень». Це три роботи, що об’єднані спільною темою. Спочатку, вони задумувалися під назвою «Про що розмовляють птахи». Чому птахи? Бо вони є важливим елементом буття. Це душа, святий дух. Кажуть, що птахи не втомлюються з ранку до вечора славити Бога. Мені було цікаво дослідити цю тему та знайти їй належний вираз.

Роботи охоплюють тему родини, родового гнізда. Воно подано в формі дерева, що має обрис писанки. Це не стільки візуальна рима, скільки підкреслення оформленості, упорядкування зв’язків. Також, кожна робота є своєрідною веснянкою. У них сонячний настрій, птахи ніби співають більш радісно. Важливий образ насіння, яке Бог сіє в серця, благодатний грунт, в якому вони проростають.

Паралельно з двома меншими роботами створювалась і велика, під назвою «Великдень». Якщо менші являють собою «пробу грунту», то велика є логічним завершенням їх пошуків. Цікаво, що сама назва зріла до останнього моменту. Робота тривала дуже довго, понад півроку. А назва прийшла лише після її завершення.

ВБ: Як тривала робота над твором?
ОП: Ескіз я виконала ще на початку жовтня. Далі робота йшла дуже поступово. Навіть занадто. Врешті, довелося зібратися з силами і закінчити її в короткі строки, адже до мене звернулася Ольга Музиченко та запропонувала взяти участь у виставці. Це стало довгоочікуваним стимулом, аби закінчити роботу і більше не зволікати.

ВБ: Яким чином Ви добирали інші твори? Чи були якісь критерії, окрім тематичних перегуків з іншими творами серії?
ОП: Під час добору хотілося вибрати роботи в теплих, сонячних тонах. Я ставила собі за мету, аби за символікою вони поєднувалися з іншими частинами виставки. У них багато елементів, які можна зустріти у вишивці, в писанках, в кераміці. Це створює певну тяглість, простір між ними. Разом вони отримують інший сенс, доповнюють один одного. Утворюється деякий вир.

ВБ: Розкажіть детальніше про інші роботи в експозиції.
ОП: Це зібрання різних років. Є серія робіт на тему трипільської кераміки. Ці мотиви дуже часто зустрічаються в писанках. Їх орнаменти дуже цікаво адаптувати під килим. Є добірка робіт із солярними знаками. Ця тема пронизує майже всі види ужиткового мистецтва. Вони дуже непередбачувані – кожна композиція по-своєму унікальна. Також, є серія натюрмортів на трипільську тематику. Вони більш вільні у виконанні – то роздуми.

Іншим важливим елементом виставки є робота під назвою «Розквіт». Там зображене дерево життя. Бо для мене найголовніший символ – родина. Це те, що нас об’єднує на різних рівнях. Дерево являє собою структуру, яка розвивається природно, адаптується до умов. Продумування його форм дає змогу обмислити цілу історію роду.

ВБ: Ви згадали про «вир». На мою думку, це дуже точне слово для опису Ваших робіт. У них є характерне експресивне зображення стихій, їх простір чітко окреслений. Чим обумовлений такий підхід?
ОП: Хочеться передати стан. Те, що не піддається опису. То не просто пейзаж, не просто композиція. Кожна робота показує зв’язки, складність світу: те, як росте трава, як віє вітер, як все квітне, як змінюються хмари, як в світі все дихає – час минає, відбуваються трансформації. Я намагаюся передати цей вир життя в статичній формі.

ВБ: Проте роботи на пісенну тематику мають більш абстрактний характер. Можна навіть сказати, що вони певною мірою синестетичні. Це наступний крок у захопленні «виру»? Чи це свідомий крок в інший бік?
ОП: Я відтворюю те, що відчуваю. Передаю це у формах, кольорах, різних фактурах. Інколи це приймає більш окреслені форми, інколи воно краще виражається не через образи, а через плями, зміни фактури. Після тривалого занурення в тему, всебічного її осмислення, це виходить дуже органічно.

ВБ: …і спонтанно?
ОП: Певною мірою. Але воно не виникає на пустому місці. За кожною роботою знаходяться роки досвіду. Під час праці я знаю кожну пляму, тримаю в руках кожну нитку. Усе під контролем. Але потім, коли мій витвір вже висить на стіні – розглядаю фрагменти та завжди дивуюся тому, як воно вийшло... Гадаю, в такі моменти нами керує вища сила.

ВБ: Ви декілька разів наголосили на тому, що використовуєте певні символи – дерево життя, птахи, тощо. Що спонукає Вас до використання подібного символізму? Що приваблює Вас у цих символах? Що вони дозволяють Вам розкрити?
ОП: Це вічне. Коли я починаю малювати, то намагаюся не задумуватися над тим, що саме буде – воно само йде зсередини. Виникають саме такі символи. Не можу пояснити процес. Це підсвідоме відчуття, що треба використати саме ці символи у тій чи іншій комбінації.

Те, що цими ж символами творили безліч поколінь найрізноманітніших майстрів теж відіграє свою роль. Кожен майстер своїм твором наповнює їх новими сенсами. Тому символи присутні в розшарованому вигляді – вони вібрують безліччю сенсів в кожному виробі. Це цікавий ефект.

***

ВБ: Розкажіть, яким чином Ви працюєте? Як триває сам процес? Чи є розподіл на етапи?
ОП: Спочатку виникає ідея. Вона довго виношується, зріє. Інколи одразу декілька на одну тему. Потім створюю декілька ескізів. Спочатку графічні, потім додаю колір. Після того, як композиція набуває задовільних обрисів, я роблю робочий малюнок в натуральний розмір – спочатку контур без кольору. І пізніше в кольорі – максимально наближено до того, як воно буде зроблено у нитках.
Це займає багато часу, мабуть, не менше, аніж саме ткання. Особливо, якщо робота великого розміру. Потрібно постійно лізти на драбину, злазити з драбини – щось намалювати, відійти і глянути на роботу на відстані, аби повністю оцінити композицію. Важливо, щоб вона була цільною, щоб не розсипалася.

Після закінчення робочого малюнку я починаю фарбувати нитки. Зазвичай декілька відтінків на кожен колір. Важливо мати під рукою декілька варіантів, бо фарба часто дуже відмінно виглядає на нитках.

А далі нитки самі підказують, що потрібно додати. Після цього готується верстат і розпочинається процес ткання. У процесі роботи нитки підказують, що робити, куди рухатись далі. Твір починає жити своїм життям. Наприклад, є робочий малюнок. У ньому ж деякі кольорові плями, але нитками вони збагачуються, насичуються деталями, стають цікавішими. Додаються різні фактури, можна користуватися різними нитками – гладенькі, пухнасті. Є дуже багато характерних текстильних технік, які збагачують найпростіші елементи.

ВБ: Скільки часу зазвичай йде на закінчення твору?
ОП: Робота над кожним твором триває довго. Спочатку виношується ідея. Потім робляться ескізи. Багато, аби всі елементи зібралися. Аби їм було зручно один з одним. Зазвичай я досліджую певний культурний пласт. Роблю багато замальовок, а потім починаю створювати свої композиції на основі вивчених елементів. Наприклад, робота «Розквіт» має в своїх орнаментах мотиви українського бароко.

ВБ: Коли Ви працюєте над композиціями – що для вас є найважливішим для відображення? Яку функцію має виконувати композиція? Для Вас це в першу чергу символічна оповідь, чи Ви тяжієте до чистого естетичного досвіду?
ОП: У першу чергу, має бути гармонія. Коли я працюю над орнаментальними композиціями, то це нагадує складання дивного механізму. Кожна деталь має підійти одна під одну. Це особливість таких робіт. Кожен їх елемент не накладається на інших, а розгортається. Усі квіти, гілки, листя мають працювати один з одним. Згуртуватися, аби все жило єдиною композицією.

ВБ: Чи проводите Ви розвідки певних елементів? У якій формі це відбувається? Це ткання менших робіт, чи цей процес відбувається на стадії ескізу?
ОП: Ескізи використовуються для загальної розробки задуму. Коли я роблю велику роботу, то зазвичай паралельно створюю менші. Таким чином я випробовую тему в різних варіаціях – вношу певні зміни в композицію, експериментую з кольором, розмірами, вношу різні відтінки. Це наочно видно в серії «Великдень». Така особливість моєї справи. У ній майже ніколи не буває однієї роботи. Найчастіше це серія. Таким чином укладений сам процес.
Варто зауважити, що не буває «меншої» чи «більшої» роботи в плані її значення. Кожна – унікальна. Робочий малюнок неможливо відтворити з точністю. Кожен твір має певні елементи, які зробили можливим більші звершення майбутнього.

ВБ: А у Вас ніколи не виникала думка виставити робочий процес? Показати як гобелен проходить шлях від ескізів до закінченого витвору.
ОП: Є така ідея. Якраз зараз обговорюю її з чоловіком. У планах – виставити разом різні ескізи, робочі малюнки, готові твори, можливо щось незакінчене. Я би хотіла зробити персональну виставку, де було б представлене так зване «кубло» з ниток.

ВБ: А що воно собою являє?
ОП: Після кожної роботи залишається деякий масив невикористаних ниток. Зазвичай, то обрізки, проби кольорів. Усі вони потрапляють у це «кубло». Часто я смикаю з нього нитки до наступних робіт. Це цікавий штрих, по-своєму збагачує роботу.

Це «кубло» лежить в майстерні наче брудна маса. Але мені здається, що це свого роду місце сили.

***
ВБ: Однією з цілей Вашої виставки є привернення уваги до проблеми занепаду килимарства в Україні. Що з ним не так? Чому це відбувається?
ОП: Причин багато. Я можу розказати на прикладі Решетилівки. Раніше це був славний осередок килимарства та вишивки. Так сталося, що вишивка більше шанується в суспільстві, на неї є попит, ремесло квітне, набуває обертів. Кожен хоче мати вишиванку. Із килимами все складніше.

Справа навіть не в нерозумінні його функцій для звичайного споживача. У Решетилівці є художнє училище, де навчають килимарству. Раніше в рік набиралися одна-дві великі групи. Було багато бажаючих. Через дорогу від училища знаходилася текстильна фабрика імені Клари Цеткін, в радянський час вона мала всесоюзне значення.

Решетилівка була культурним центром, у якому вирувало життя. Були такі майстри як Надія Бабенко, Леонід Товстуха. Вони творили великі орнаментальні композиції. Зараз більшість майстрів або відійшли у вічність або з різних причин припинили свою діяльність. Фабрика занепала. Її будівля зараз розкрадена та повільно руйнується.

ВБ: А що відбувається в училищі?
ОП: Там наразі немає килимарів, які могли б навчати ремеслу. Набирається одна група раз на два роки. Їх навчає майстриня, яка сама не практикує цей вид ужиткового мистецтва. Вона має теоретичні знання з предмету, але сама не творить орнаментальні композиції, не працює в традиціях решетилівського килиму.

ВБ: Яке Ваше ставлення до цього? Хіба це не пряме спотворення ремесла?
ОП: В училищі є своє керівництво, яке обрало такий шлях. Проблема в тому, що на роботу беруть лояльних людей, навіть родичів, і кожен має інтереси, які виходять за межі естетичних категорій…

ВБ: А що стається з його випускниками?
ОП: Діти, які закінчують училище потім не можуть працевлаштуватися. Їх професія не шанується. Немає достатнього попиту. Зусилля йдуть в нікуди. До того ж є інша проблема. Вони здобули певні знання. Можуть ткати полотно, але необізнаність в певних нюансах, особливостях, суттєво знецінює їх працю. Зараз можна сказати, що майже нема молодих майстрів, які могли б гідно продовжувати традиції українського килимарства. Держава не вкладає кошти у розвиток справи.

ВБ: Яким може бути вирішення цієї проблемної ситуації?
ОП: Кожен має робити своє. Я беру учнів, якщо бачу, що людина готова та хоче далі працювати в цьому напрямі. Протягом десяти років я працювала в Полтавській художній школі, де навчала дітей саме килимарству. Дехто з тих моїх учнів не покинув справу і досі займається нею. Але хочеться, аби було більше таких. Хоча умови менш ніж сприятливі.

Але, оскільки я обрала для себе цей шлях, то маю йти до кінця. Працювати, робити все в своїх силах для його розвитку.

***
ВБ: Що дає вашій практиці, безпосередній мистецькій діяльності, вчителювання? Чи дозволяє це по-новому дивитися на давно знані прийоми? Чи бували у Вас несподівані відкриття в процесі викладання?
ОП: Мені подобається працювати з людьми. Обмін думок завжди дає багато ідей для міркування. Наприклад, зараз я веду студію маленьких дітей. Поки вони тільки малюють, але я вже бачу як в них палають очі, як їм хочеться вчитися.
Викладання змушує думати, шукати новий підхід до кожного елемента. Хочеться вірити, що діти, яких я навчаю не стануть поганими людьми. Навіть якщо вони не стануть майстрами – вони будуть нести по життю ці знання, в них буде сформований певний смак. Це непогано виховує. Занурення в орнаменти, в мистецтво загалом – суттєво впливає на формування світогляду. І це треба робити не зважаючи ні на що.

ВБ: І це дає поштовхи до нових робіт?
ОП: Деякою мірою так. Але я не можу стверджувати, що це відбувається так просто.

***
ВБ: Давайте повернемося до початків. Як Ви захопилися килимарством?
ОП: Мені пощастило. Я народилася в родині художників. Із самого дитинства вбирала це, воно прививалося. Фактично, я виховувалася в килимарських, вишивальних майстернях. Мої батьки пропрацювати понад 30 років у Решетилівському художньому училищі, а через дорогу була килимарська фабрика. Тому з дитинства я була оточенні різноманітних народних орнаментів. Сприймала це як щось природнє. Із тих пір я почала робити орнаментальні композиції. Якось так воно склалося. Коли настав час обирати майбутню професію, то я не бачила для себе іншого шляху, окрім стати художником, творити.

З ранніх років я гралася з нитками. Потім мене навчила ткати старша сестра. Пізніше батько, який є Заслуженим майстром народної творчості саме з килимарства, навчив мене малювати, складати композиції, творити орнаменти.

ВБ: Що приваблює Вас у цій справі? Що Ви відкрили для себе за роки практики?
ОП: Мені подобається матеріал. Він живий. Вовняні нитки дають можливість зобразити те, що не намалюєш. У нитках все оживає. Я почуваюсь вільною в матеріалі. Нитки мене слухаються. Коли працюю, то в мене не виникають думки на манер: «Ой, важко сидіти, спина болить, мозолі на пальцях натерла…». Це важка праця, тривалий, виснажливий процес, але воно того варте. Спостерігати за тим, як робота оживає приносить величезне задоволення… Це ремесло має потужні традиції, які дуже цікаво досліджувати.

ВБ: Вони становлять своєрідну абетку, чи не так?
ОП: Певною мірою так. Це основи. Але в орнаментах, в техніках – мистецтво килимарства нічим не обмежене. На традиції треба опиратися. Але це не межа. Потрібно шукати ще, йти далі. Треба розробляти інші методи, нові техніки, шукати нові фактури. Килимарство – дуже живе мистецтво. Щоразу хочеться зробити твір більшим, насиченішим. Аби споглядати його можна було нескінченно.

ВБ: У цьому, на Вашу думку, полягає Ваша місія як художника?
ОП: Хочеться, аби роботи несли добро. Творити – то великий дар. Тому я намагаюся нести тепло і радість. В оточенні краси люди стають кращими. Хочеться сподіватися, що мої роботи щось змінять!

***

ВБ: На Вашу думку, чи не заважає популяризації мистецтва килима дещо некоректне сприйняття його як чогось виключно ужиткового?
ОП: Заважає. Переважно, в масовій свідомості, килим це щось таке, що лежить на підлозі. На жаль, людей мало цікавить те, що їх оточує, а також те, як це впливає на них. Більшість не сприймають змістового наповнення. Ба більше, подекуди не розуміють скільки праці може бути вкладено в таку, на їх думку, просту річ. Періодично на ярмарках стаються конфузи, коли люди питають: «…А для чого це? Чому на це треба дивитися?». Це проблема відсутності інформації. Для прикладу, про вишивку чи кераміку є багато матеріалів. Вона більш-менш зрозуміла людям. Із килимами все інакше. Існує бар’єр. Просвітницька робота не буде зайвою.

В різних культурах мистецтво килимарства, гобелену, було і є елітним. Недарма будівлі очільників держав часто оздоблюються килимами. Це надає інтер’єру урочистості, розкоші. Та й у домашньому інтер’єрі навряд чи знайдеться якийсь інший вид мистецтва, що здатен створити такий комфорт і затишок.
Килими були найкоштовнішим, крім золота, срібла та зброї, що мали українці. Це мабуть найдорожчий із розповсюджених традиційних видів декоративно-ужиткового мистецтва. Воно не може воно бути дешевим, бо потребує великих затрат часу, сил, енергії, вмінь, не говорячи вже про матеріали… Тому, мабуть, українці встигли забути про килим. Зараз етап відновлення проходить вишивка, як більш зрозумілий і доступний вид. А килимарство ми майже втратили і тепер нам до нього потрібно знову рости.

ВБ: Як саме можна зчинити зсув сприйняття?
ОП: Сукупністю колективних зусиль. Якщо майстри будуть всім займатися – то нічого з цього не вийде. Робота зупиниться, ремесло зникне. Треба залучати дослідників, робити освітні фільми, проводити публічні лекції. Це не зробиш в майстерні. Державні програми стануть суттєвим поштовхом. Це б посприяло всебічному розвитку килимарства. Прикро, що такий потужний пласт культури занепадає.

ВБ: Чи змогло б систематичне дослідження посприяти розвитку килимарства за умов неналежного навчання?
ОП: Складно сказати. Навіть загальної літератури з килимарства дуже мало. Про спеціалізовані видання мова можна промовчати. Наявність досліджень мала б ефект каталізатора. Для прикладу, книга «Квіти і птахи в дизайні українських килимів» Стефана Таранушенко від видавництва «Родовід» – дуже гарна праця, у ній зібрана велика добірка репродукцій килимів з багатьох музеїв. Але туди увійшло далеко не все. Іншою проблему є малий тираж. Проте сам факт її існування народжує вірогідність того, що вона на щось вплине, рано чи пізно.

ВБ: Іншим важливим фактором є присутність у всесвітній інтернет-мережі. Чи могло це стати суттєвим фактором для збереження та розвитку килимарства?
ОП: Гадаю, якби там були доступні масиви інформації, то це могло посприяти «запаленню» інтересу. Бо зараз, коли пишеш запит у рядку пошуку, то результаті зовсім незадовільні. При цьому, люди цікавляться. Є запит на інформацію. Але килимарство – не та справа, якої можна навчитися за книгою. Є багато нюансів, які не охоплені підручниками, бо засвоюються через спілкування, від майстра до майстра. Але базова інформація має бути доступна.

Додати коментар


Forum sur abonnement

Коментарі до статті можуть залишати тільки зареєстровані користувачі сайту, скористайтесь, будь ласка, посиланнями нижче для того щоб залишити свій коментар.

Подключениерегистрациязабыли пароль?