Інтерв’ю

Розмова з Ангеліною Ісахановою

17-03-2016

Автор: Володимир Білик

Розмова з Ангеліною Ісахановою про творчість, пам’ять, важливість розуміння та майбутнє.

Нещодавно в Музеї Гетьманства відкрилася виставка творів відомої української художниці Ангеліни Ісаханової. Проект «Народження міфу» зібрав живописні та графічні роботи, створені протягом двох років. Картини органічно поєднують дитячі спогади, випадкові міркування, експресивні кольори та сміливі пошуки найвиразніших образів.

Моя розмова з Ангеліною проходила в приміщенні експозиції, яке розташоване внизу Музею Гетьманства – потрібно буквально «пірнати вглиб» до робіт – це гарна деталь, яка додає барв переживанню виставки. Серед картин, із легким відлунням, ми розмовляли про працю, пам’ять, відповідальність перед собою та важливість безпосереднього спілкування.

***

Володимир Білик: На виставці зібрані роботи, що були зроблені за останні декілька років. Вони єдині в своєму стилі. Яку мету Ви ставили перед собою під час роботи над виставкою?
Ангеліна Ісаханова: Моєю метою було створення яскравого простору, особливої атмосфери, що розгортається перед людьми, де кожен може знайти, побачити щось своє. Мені важливо, щоб люди змогли пережити безліч емоцій перебуваючи на виставці. На мою думку, споглядання – також творчий процес. Це обмін думками, потік свідомості. Щось відбувається, щось змінюється.

ВБ: Ви користуєтеся спогадами в якості основи деяких робіт. Чим це обумовлене?
АІ: Було певне перенасичення – дитинства, юності. Вони глибоко засіли в мені і час від часу виринають на полотна у вигляді яскравих образів. У ті часи мене відправляли на літо до бабусі в Обухів. Той дім зображений на картині «Прадідівська хата». Там був дивовижний простір, там неможливо було бути нетворчою. Мене досі надихають спогади про цей дім.

ВБ: Перебування в бабусі сильно вплинуло на ваше світосприйняття?
АІ: Бабуся була прекрасним оповідачем. Її можна було слухати годинами і не помічати як минає час. Один з епізодів її життя я зобразила у картині «Яблучна криниця». Все було так: в юності бабуся ходила брати воду до садиби на краю села. Там росли великі яблуні і плоди падали в колодязь. Бабуся набирала воду і у ній плавали яблука. Вона казала, що та вода була особливою, молодильною. А в самій садибі жив хлопець, який потім став моїм дідусем. Ту садибу довелося обміняти на хліб під час голоду у 1947-му... Але вона завжди згадувала її.

ВБ: Чи були ще якісь впливи?
АІ: Батько-художник, багата уява. Я завжди перебувала в особливій, насиченій мистецтвом атмосфері. Але так склалося, що я почала займатися дизайном, навчалася за спеціальністю в Академії Мистецтва і Архітектури. Так вирішив батько. Там були завдання, які мені зовсім не відповідали. Вони не дозволяли розкрити мої задуми. А живопис залишався мрією. Це сиділо всередині мене, визрівало і згодом, поступово, почало виплескуватися.

Я хотіла навчатися живопису, але не з деяких причин з цим не склалося, пізніше я опанувала мистецтво графіки. Вже потім, коли я почала викладати, працювати з учнями – почала розуміти, що хочу далі це якось продовжувати. Почала з малого: квітів, пейзажів. Але в уяві вже виникали великі роботи.

ВБ: Тобто треба було пройти певний шлях?
АІ: Можливо, треба було починати раніше. Мабуть, була потрібна відстань, перспектива аби належно працювати з ними. Зараз я розумію, що більш сформована для таких речей. Так, гадаю, треба було пройти певний шлях – відточити навички через різні проекти оформлення перед тим як взятися за живопис.

ВБ: Як Ви зазвичай працюєте над картинами?
АІ: Усе відбувається спонтанно. Я не можу пояснити, як вони приходять. Це просто стається – одразу бачу більш-менш цілісний образ. Я занурююсь у певний стан. І доводиться все кидати, відкладати всі справи й писати картину. Важливо визначитися – чим і на чому робити. Треба знайти саме «те, що треба». Я відчуваю, що воно має бути саме так. Це не піддається контролю. Для мене важливо захопити цей особливий настрій, розкрутити суть сюжету. Важливу роль в цьому грає назва. Вона додає особливий, уявний вимір роботі, направляє читача.
Але картина має говорити за себе. Вона має бути довершеною.
Стилістично, мої картини містять поєднання реалістичного зображення із народними мотивами, що огортають образи. Я намагаюся якомога експресивніше використовувати колір – добираю кольорову гамму так, щоб картина захоплювала глядача. Інколи я пишу вірші, часом вони розвиваються в картини.

ВБ: Що приваблює Вас в сюжетних картинах?
АІ: Мій батько був пейзажистом. Із дитинства я була оточена пейзажами. Коли я почала перебирати його роботи до виставки в музеї Шевченка – сталося прозріння – батько вже зробив все можливе у цьому напрямку – мені не було чого додати. Постало питання – що мені робити? В якому напрямку рухатися аби не повторювати. Я починала з робіт невеликого формату, переважно натюрмортів. Тому я відійшла від них до сюжетних картин. В принципі, мене завжди вабило оповідати, навіть у натюрмортах. Я всюди бачу сюжети.

ВБ: Чим для Вас відрізняється робота дизайнера і художника?
АІ: Усе зовсім інше. Дизайнер підпорядкований замовнику – він виконує завдання. Інколи бувають замовлення, де є можливість розвернутися, висловитися. Але переважно це вирішення певних завдань. Але мені дуже цікаво працювати з простором, створювати простір. Формування експозиції для мене було цікавим викликом. Я випробувала декілька комбінацій перед тим як зупинитися на остаточному розташуванні картин.

Живопис – навпаки. У ньому треба не загубитися. Паралельно займатися малярством і дизайном і викладанням – для мене видається неможливим. Це потребує повної віддачі.

Але воно пов’язане. Приклад з роботи дизайнера. Приходжу в будинок, пустий, ще будується – БАБАХ! Уже бачу, що там має бути. Щось схоже відбувається з картинами. В інституті був один викладач, він казав, що треба слідувати за замовником аби відчути, що йому треба. Аналогічно треба слідкувати за собою, аби зрозуміти у якому напрямі рухати ідею.

***
ВБ: Як Ви ставитеся до інтерв’ю? Що вони можуть дати художнику?
АІ: Мені цікаве ставлення людини до твору мистецтва на рівні почуттів, думок. Проговорення є дуже важливим. Художник має спілкуватися, має донести людям навіть такі речі як «чому є сенс придбати картину і повісити її вдома?», адже люди купують багато всяких речей, багато непотрібних речей, тоді чому твори мистецтва ігноруються? Худоник не має бути відокремленим. Коли глядач бачить, що художник – така ж людина, як і він – змінюється ставлення.

ВБ: Наразі існує проблема поверхового сприйняття робіт. Пересічний глядач не готовий самостійно оцінювати особливості композиції чи застосування кольору. На Вашу думку, як можна виправити цю ситуацію?
АІ: Це наслідок браку освіти. Багато людей характеризують мистецтво як щось складне, страшне, незрозуміле і через це відмежовуються від нього. Але в цьому нема провини глядача. Він тягнеться до мистецтва. Із часом ці навички набуваються самостійно. Мені здається, потрібне безпосереднє спілкування з глядачем. Це може принести щось несподіване. Треба говорити не тільки про власну чи чужу творчість. Про все.

Розмова має бути додатковим виміром в роботі художника. Я часто розповідаю про форму, колір, композицію, ритміку. Людям це цікаво. Але багато людей нічого не можуть сказати на тему мистецтва. Дехто щось читав, щось завчив. Деякі висловлюються у категоріях «гарно/негарно». Деякі вдаються у надмірні деталі – історичний підтекст. Одиниці здатні висловити і почуття і думки.
Мій колишній чоловік – скульптор. Він працював із абстрактною скульптурою. Люди це зовсім не розуміли. Може він не пояснював чи ще щось, але я пам’ятаю одну реакцію «А це печінка?».

ВБ: Що з цим робити?
АІ: Питання в тому, як розкрити глядачеві твір мистецтва? Якщо це глядач помірної освіченості – як йому пояснити «про що мистецтво?», «куди воно йде?», «для чого воно є?». Чи мають цим займатися мистецтвознавці? Чи треба запит глядача? Чи треба посередники між художником і глядачами? Люди мають свої клопоти, переважно не бажають займати голову зайвим, переважно хочуть підтвердження вже наявних знань, а не отримання чогось нового і нібито незрозумілого. Побутує споживацьке «гарно і не відволікає і не змушує думати». Чому виходить так, що глядачі блукають майже в темряві, а мистецтвознавці транслюють в нікуди…

ВБ: Яку роль в цьому мала б виконувати школа?
АІ: Це цікаве питання. Школа деяким чином затискає, давить творчі імпульси. Знижує самооцінку, змушує відмовлятися під тиску остракізму.
Пам’ятаю, як вчителька сказала про мого сина, коли він був у 1-2 класах, що він не такий як всі. І це було сказано так, ніби це ненормально. В своїй студії я намагаюся виправити це.
Арт-терапія швидко витягує назовні внутрішні блоки, процес звільняє людину. Вона виходить за межі стандартного мислення, типових уявлень. Це може бути болісно, але інакше неможливо розкрити себе. Власне, тим самим і займаються художники.

***

Виставка триватиме до 24 березня 2016 року.

Додати коментар


Forum sur abonnement

Коментарі до статті можуть залишати тільки зареєстровані користувачі сайту, скористайтесь, будь ласка, посиланнями нижче для того щоб залишити свій коментар.

Подключениерегистрациязабыли пароль?