Інтерв’ю

Розмова з Лесею Майданець

11-03-2016

Автор: Володимир Білик

Перед закриттям виставки «Слов’янська легенда» ми говорили з Лесею Майданець про її творчість, важливість експонування виробів та необхідність пробувати нове.

Виставка «Слов’янська легенда» пройшла з великим успіхом. У першу чергу, це була можливість ознайомитися з творчим шляхом представниці мистецької родини Саєнків Лесею Майданець. Побачити як формувався і змінювався її стиль протягом років. З іншого боку, це була змога побачити як можна працювати з давньою слов’янською естетикою і при цьому виймати з неї власні сюжети. Напередодні закриття виставки ми поговорили з пані Лесею про її шлях в мистецтві, важливість експонування творів та потребу шукати нові шляхи.

***

Розкажіть про свої враження від виставки?
Я давно планувала зробити таку виставку, тому дуже рада, що це нарешті сталося. Показати свій доробок за 25 років – це дуже важливо для мене. Я багато працювала, за цей час було багато різних думок, я виношувала багато різних задумів, розкривала багато різних тем. Мені було цікаво зібрати роботи і показати їх іншим. А ще – самій глянути на них знову і осмислити те, що я робила ці 25 років.

Що означає для художника виставка?
Виставка – це завжди погляд на свою працю, на себе, на те, що ти зміг зробити. Але це не погляд зі сторони. Це погляд з позиції часу.
З кожною роботою в мене пов’язані певні почуття, спогади. На деякі твори надихнули певні події, які відбувалися в моєму житті. Тому кожна робота має свої особливості – вони були пережиті по-різному, це карбування етапів життя. Мені було важливо зібрати їх разом і глянути як змінилося моє ставлення до них.

Розкажіть про один із творів?
Наприклад, я дуже довго виношувала свій дипломний проект. Керівник поставив завдання зробити твір на тему мистецтва мого дідуся. Я робила багато ескізів і в мене дуже довго нічого не виходило. Я не могла подолати вплив дідуся. І після дуже-дуже тяжкої праці, власне десь напередодні малого захисту, коли вже терміново треба було здати ескізи – в якийсь момент прийшло натхнення і я таки спромоглася зробити остаточний ескіз, який був затверджений. Так виникла моя праця «Присвята Олександру Саєнку».

Щось схоже стається кожного разу?
Подібне відбувається з кожною роботою. Вони виношуються, зріють. Часом нелегко, інколи просто виплескуються з тебе на полотно. Деякі з них можуть роками зріти в різних ескізах, розвідках, аж поки не починаю розуміти, в якому напрямку мені рухатися і чи вийде зробити щось цікаве.

Коли Ви добирали роботи до виставки – чи не відкрили для себе щось нове у старих творах?
Я помітила, наскільки мені близькі мої ранні роботи. Мабуть, через те, що я їх більш емоційно переживала – щось таке було, непридатне до опису, щось надихало на їх створення. Це був початок мого мистецького шляху, я перебувала в пошуку свого голосу. І ці поневіряння відчутні в тих роботах. Уже пізніше я почала пробувати себе в інших техніках, прагнути до розмаїття. Намагалася робити килими, розписи на склі, батик. Одні техніки відходять на другий план, а потім знову повертаються. Навички нікуди не зникають. Їм просто потрібне належне застосування.

Що є найважливішим для Вас у мистецькій практиці?
Для мене дуже важливо відточувати свої технічні навички. Це розв’язує руки, дозволяє робити більше цікавих речей. Треба завжди шукати і знаходити нові цікаві шляхи виразу. Це може відбуватися як-завгодно – несподівано чи внаслідок тривалої розвідки. Немає формули. Головне, щоб задум був цікавим, щоб він провокував пошук. Коли це є – твір рано чи пізно станеться.

***

Додати коментар


Forum sur abonnement

Коментарі до статті можуть залишати тільки зареєстровані користувачі сайту, скористайтесь, будь ласка, посиланнями нижче для того щоб залишити свій коментар.

Подключениерегистрациязабыли пароль?